Сайт вчителя ОТМ

Ляльковий театр

OksanaOTM — Mon, 15 Dec 2014 12:50:56 GMT

«Театр повчає так, як цього не зробити товстій книзі»,— сказав Вольтер. Чи правий видатний французький просвітитель? Сьогодні ми поговоримо про таке диво, як театр, про те, чого він навчає нас, глядачів.

Театр виник дуже давно. Сьогодні існують різні театри — опери та балету, драматичні, комедійні, лялькові, музичної комедії, юного глядача... А найдавнішою роботою художника в театрі є створення костюмів та масок.

Діяльність сучасного театрального художника більш різноманітна — створення театрального макета, декорацій, гриму, костюмів, зачісок, добирання реквізиту. Але основним засобом виразності залишається актор, який, виконуючи різні ролі, доносить до глядача зміст і суть того, що відбувається на сцені. При цьому актором не обов'язково має бути жива людина. Це може бути... лялька. І сьогодні ми поговоримо також про ляльковий театр.
Театр, театральне мистецтво... Ці слова заворожують нас, приводять у світ казки. Театр (від грецьк. — theatron) — місце видовищ, вид видовищного мистецтва. (Запис до словничків.)

Театр ляльок — один із різновидів театру. У виставах театру ляльок зовнішність та дії персонажів зображуються або позначаються ляльками. Ляльками-акторами зазвичай керують люди, актори-ляльководи, а іноді автоматичні пристрої. Тоді ляльок-акторів називають ляльками-роботами. Слід зазначити, що словосполучення «ляльковий театр» є некоректним і ображає професійну гідність лялькарів, оскільки прикметник «ляльковий» асоціюється з поняттям

«несправжній». Правильно говорити: «театр ляльок», так, до речі, називаються всі професійні театри анімації.

Першим театром ляльок в Україні, традиції якого сягають Пізнього Середньовіччя, можна вважати вертеп, а перший професійний театр ляльок в Україні відчинив свої двері у Києві (тепер Київський державний академічний театр ляльок) 27 жовтня 1927 року. Спочатку він був заснований як філія Театру юного глядача. Перший театральний сезон у цьому театрі було відкрито двома виставами — «Старовинний петрушка» та «Музики» за Л. Глібовим у постановці П. Щербатинського.

Сьогодні існують різні види ляльок для вистав. Найвідоміші з них — рукавичні (різновид — пальчикові); тростинні; маріонетки; пласкі (використовують у тіньовому театрі); автомати (механічні). (Учитель докладно розповідає про кожний вид театральної ляльки.)

Послідовність виконання роботи

Мистецтво навколо нас

OksanaOTM — Fri, 12 Dec 2014 15:46:57 GMT

Ми мешкаємо у будинках, які для нас розробили та спланували архітектори. Меблі, шпалери, штори та ін. — створені руками дизайнерів. Багато речей, що нас оточують, з любов'ю зроблені для нас майстрами декоративно-прикладного (декоративно-ужиткового) мистецтва.

А якщо вийти на вулицю... Чи замислювалися ви над тим, що навіть на вулиці нас оточує творча робота різних митців? Майдани, прикрашені пам'ятниками, чи парки, сквери зі скульптурами — це спільна робота архітекторів та скульпторів; транспорт на вулицях наших міст та селищ — робота дизайнерів та інженерів; мозаїки, вітражі, розписи на стінах будівель — робота художників. Ми вже говорили і про роботу графіків, які прикрашають наші книги, журнали, газети, працюють над розробкою фірмових стилів для різних компаній та ін.

Завітаймо до театру. Одним із прикладів взаємопроникнення різних видів мистецтв (спільної роботи митців різних видів мистецтв над реалізацією однієї ідеї) є театр. Театр — мистецтво колективне. Чи відомо вам, скільки митців створюють одну виставу? Адже спектакль створюють не тільки актори та режисери!

Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Воно містить практично всі інші мистецтва: літературу, музику, хореографію, образотворче мистецтво та ін., а також використовує численні досягнення найрізноманітніших наук й галузей техніки. Так, наприклад, наукові розробки психології є основою акторської й режисерської творчості. Вистава — твір, для якого є характерною художня єдність, гармонія всіх елементів. її створюють під керівництвом режисера й відповідно до драматургічного задуму спільними зусиллями акторів, художника-сценографа, композитора, хореографа й решти працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів та ін.). Музичний супровід до спектаклю пише композитор. Жодна вистава не обходиться без декорацій та костюмів, створених управними руками художників.

До синтетичних видів мистецтва також належать кінематограф і циркове мистецтво.

Петриківський розпис

OksanaOTM — Wed, 10 Dec 2014 11:35:19 GMT

Петриківський розпис — унікальний вид розпису на деревині чи папері, походить із козацького села Петриківка (Дніпропетровська обл.).

Для настінного малювання у Петриківці до кінця XIX століття використовували крейду, сажу, кольорові глини, саморобні рослинні фарби, хоч уже з'явились у вжитку дешеві анілінові барвники. Фарби розводили яєчним жовтком, молоком, природним вишневим клеєм. Малюнок наносили за допомогою пензлика з болотного оситняга, а деякі деталі, дрібні елементи композиції вимальовували саморобними тоненькими пензликами з котячої шерсті, а грона калини — кінчиком пальця.

Характерним для творчості петриківських народних митців було використання у декоративному оздобленні рослинно-квіткового орнаменту, що відзначався легкістю та виразністю.

На початку XIX століття на основі настінного розпису виник декоративний розпис, який виконували на посуді: вазах, тарілках, глечиках.

З початку XX століття Петриківка стала центром виготовлення «мальовок» — малюнків на тонкому папері дешевими аніліновими фарбами — «манійками». «Мальовки» користувалися попитом і швидко поширилися далеко за межі села. Декоративний розпис народних майстрів здобув загальну назву «петриківського» (від назви села). Зберігаючи традиційні мотиви настінних розписів, петриківський розпис досі вирізняється багатим діапазоном зображень садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) та польових (ромашки, волошки) квітів, залученням до візерунків мотиву ягід (калини, полуниці, винограду) та листя (папороті), а також бутонів. Крім того, для петриківських орнаментів і розписів характерні риси натуралізму.

Починаючи з 1950-х років у Петриківці відбулися певні зміни в настінних розписах: інтер'єри почали прикрашати довгими орнаментованими паперовими стрічками, мальованими петриківськими майстринями.

Ці орнаменти складаються з паперових рослинних мотивів, що повторюються у ритмічному чергуванні. Розписуючи той чи інший, навіть значний за розмірами, громадський інтер'єр, петриківські майстри переносили, по суті, свій хатній зразок у нові для них приміщення, змінюючи лише масштаби відповідно до розмірів.

Народні промисли

OksanaOTM — Fri, 05 Dec 2014 15:32:39 GMT

Народне прикладне мистецтво — народні художні промисли; виготовлення художніх виробів (за умови обов'язкового застосування творчої ручної праці) для продажу.

Народне декоративне мистецтво України розвивалося у двох основних напрямах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни.

У різні історичні епохи народне декоративне мистецтво зазнавало змін. Однак його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій. Ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити неповторне, мати «свою руку», «власний почерк». Але все нове, що творила кожна людина, завжди залишалося в межах художніх традицій того осередку, де створювалося.

В Опішні, Решетилівці, Косові, Богуславі, Гавареччині, Петриківці, Діхтя-рях, Глинянах, Клембівці та інших населених пунктах існують школи традиційного народного мистецтва.

Ткацтво. Полісся. Складно сказати, коли виникло килимарство в поліських селах, але свого розвитку воно набуло в XVIII — на початку XIX століття. Варто зазначити, що воно існувало не в усіх поліських селах, а лише в «шляхетних», тобто вільних від кріпацької залежності, й порівняно заможних.

Гобелени виготовляли як для своїх потреб, так і на продаж. Для виготовлення гобелену використовували фарбовану пряжу. Найпоширеніші в поліських килимах червоний, зелений, білий, жовтий, чорний, синій кольори. Фарби виготовлялися за рецептами, які часто зберігалися в таємниці й передавалися з покоління в покоління.

Поряд із символікою кольору важливе місце належить символіці орнаменту. Поширеним на Поліссі були килими «в кулаки», «в круги», «в козака», а також вазонні композиції. «Козаком» народні майстри називають фігурку з ромбовидною голівкою і опущеними руками, яка нібито сидить верхи на коні. Назва «козак» виникла пізніше, ніж сам орнамент. Орнамент «козак» поширений на Поліссі. Можливо, «козак» виступає як жіноче божество. Тепер його називають Перешнею — матір'ю всього живого, богинею родючості, природи і добра.

Полтава. Полтавські гобелени вражають різноманітністю композиційних і колористичних рішень. Квіткові форми мають округлий характер і розгалуження корінців не геометризовані, не кострубаті, а м'які, згладжені. В цьому виявляється привабливість орнаменту, мелодійність і вишуканість.

Найвизначніша особливість квіткових гобеленів Полтавщини — це напрочуд вдало підібраний колорит. Зіставлення ніжних ясно-брунатних, золотаво-жовтих, білих, синіх із коричневими відтінками кольорів дає завершену в мистецькому розумінні кольорову гаму.

Косів. Ткацький промисел у Косові виник на базі місцевого народного ткацтва, тісно пов'язаного з життям і побутом людей. Найбільш характерні для Косова є поперечні смугасті візерунки, виконані в яскравих насичених барвах із перевагою червоного, оранжевого і золотисто-жовтого кольорів, що доповнюють блакитним, зеленим, фіолетовим, білим.

Буковина. Зображення птахів на Буковині в композиціях килимів сюжетно пов'язані з мотивом дерева, що набув складної геометричної форми. Мотиви птахів наявні й нині у виробах Шипинців, Топорівки, Волоки, Великих Кучерів та деяких інших сіл.

Дуже поширеними є геометричні орнаменти. Незважаючи на те що майже в усіх геометричних малюнках майстри використовують переважно мотив ромба, характер, його конфігурація завжди різні. Ромб може бути прямокутної або витягнутої форми з розчленованими сторонами чи кутами. У створенні малюнків з обмеженої кількості мотивів фантазія буковинських умільців безмежна.

Вишивка — один із найпоширеніших та найулюбленіших в Україні різновидів народної творчості. Уже в І тис. до н. є. вишивку виконували на високому художньому рівні у Вавилоні, Греції, Римі, Китаї, Індії та Ірані. У її творах втілено піднесений світ краси і фантазії, поетичного осмислення природи, схвильована розповідь про думки та почуття людини, світ натхненних образів, що сягають своїм корінням далекого минулого. Кожний регіон має свої улюблені кольори, які й використовуються у вишиванні. На Полтавщині полюбляють ніжні відтінки блакитного й жовтого, а то й зовсім біле шитво. У Вінницькій області вишивають суцільно чорним, або ж із поєднанням чорного та червоного кольорів. Для Слобожанщини традиційними є червоний і чорний кольори. В Житомирській та Рівненській областях побутують здебільшого червоні візерунки, на Київщині — червоні з синім, іноді з чорним. Багата й різноманітна вишивка в Карпатах, де особливо полюбляють яскраві, барвисті багатоколірні візерунки: на Гуцульщині, Львівщині, Закарпатті здебільшого вишивають геометризованими орнаментами, застосовуючи всі кольори веселки.

Обробляння деревини. З другої половини XIX століття гуцульські майстри інкрустували вироби різноманітними кольоровими матеріалами, а саме: фарбованим деревом, вареним у природних барвниках (виварах цибулиння, шкаралупи волоського горіха, настоянки із дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних анілінових фарбах. Легкодоступними були баранячий ріг, перламутр. На ярмарках можна було купити мідний і латунний дріт, бляху, бісер — порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний тьмяніших кольорів. Усі ці матеріали давали змогу вирішувати різноманітні композиційні завдання колірного і фактурного характеру.

Юрка Івановича Шкрібляка вважають засновником сучасної школи гуцульської художньої обробки деревини. Гладку поверхню геометричних мотивів орнаменту на тарілках, баклагах, коробах, пляшках він поєднував з «ільчатим письмом», домагаючись фактурного контрасту, і тим самим значно посилював декоративну виразність.

На початку XX століття і в наступні десятиліття художнє обробляння дерева в Україні залишалося на високому рівні передусім у регіонах, багатих на ліс, де плекалися давні традиції деревообробки. Особливим попитом користувалися скрині. На Полтавщині їх розписували квітковим орнаментом, іноді різьбили, а на Поділлі обковували металевим ажуром. Специфічні для Полісся «божники» — полиці для ікон прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою. Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у нім більше гравійованих елементів.

Автором технології яворівського жолобчасто-вибірного різьблення став майстер із Яворова Йосип Петрович Станько. Суть техніки різьблення полягає у вирізанні неглибокими нарізами рослинно-геометричних орнаментів. Цікавим у цій технології є спосіб готування площини для різьблення. Попередньо поверхня предмета покривається фарбами темно-коричневого, темно-зеленого або чорного кольору та полірується. На цьому фоні контурними неглибокими нарізами, вибиранням і цяткуванням площини наносяться, згідно з композиційним задумом, рослинні і геометричні мотиви, які створюють тонке мерехтливе мереживо, контрастуючи з тонованим полем.

Гончарство — виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів (посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури тощо). Гончарство виникло в епоху неоліту та активно розвивалось там, де було знайдено багаті поклади придатної для цього глини. Із XV століття гончарство в Україні перетворилося на самобутній художній промисел, який у XVII—XVIII століттях сягнув найвищого рівня свого розвитку. У XIX столітті кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій та ін.

На Наддніпрянщині у с Дибинці (тепер село у Богуславському районі Київської області) миски, тарілки, глечики, тикви оздоблюють характерним рослинним розписом із додаванням крапок, рисок і «гребінців», а також різноманітними зооморфними мотивами.

Виробам опішнянських гончарів була властива своєрідна декоративність. Так, Ф. Червінка крім гравіювання по вологому черепку наліплював рельєфні орнаментальні деталі; В. Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів і птахів, а художник-кераміст Ю. Лебіщак розробляв декор на основі мотивів, запозичених із шовкового гаптування.

Поміж подільських гончарів особливої шани заслуговують: А. Гончар з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; П. Лукашенко і П. Самолович з Бару, що оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Я. Бацуца із с. Адамівка, який неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками, прославився на міжнародних виставках.

На Гуцульщині провідними осередками гончарства у XIX столітті стали Косів і Пістинь. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість О. Бахметюка. На його мисках, дзбанках, кахлях зображені рільники і пастухи, солдати і пани, музиканти і шинкарі, мірошники, ткалі й гончарі. Таким чином, завдяки майстрам у середині XIX століття виникла й розвинулася школа косівської кераміки. Водночас зародилася пістинська школа гончарства (селище поблизу Косова), де здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі та дзбанки, а також оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнатних квітів.

На Закарпатті у другій половині XIX століття поширився підполив*яний розпис. Хустські гончарі А. Лех і його син Й. Лех розписували вироби пензликом (характерний квітковий орнамент, нанесений широкими мазками по рожевому черепку глечиків, дзбанків, горщиків) на зразок вільного малювання фаянсового посуду. В осередках Гуді, Драгові та Мирчі виробляли сірий посуд з лискучими візерунками. Однак у Драгові найбільшою популярністю користувався неполив'яний посуд, оздоблений білим та коричневим геометричним орнаментом (техніка ріжкуванння).

Гончарі Полісся виготовляли переважно неглазурований «рожевий» і «димчастий» посуд, графічно декорований лощінням.

Декоративний розпис. Деякі регіони України — Київщина, Уманщина, Херсонщина й Одещина — стали визнаними центрами народного розпису. З початку XIX століття на основі настінного розпису почали застосовувати декоративний розпис, який виконується на різних предметах повсякденного вжитку: вазах, тарілках, глечиках, карафках, навіть елементах збруї та озброєння (давня традиція мистецтва Запорізької Січі).

Як стилізувати природні форми

OksanaOTM — Wed, 26 Nov 2014 16:29:40 GMT

Коли ми дивимося на предмети декоративно-прикладного (декоративно-ужиткового) мистецтва, на розписи, різьблені або ковані візерунки чи вишивку, помічаємо, що ці зображення відрізняються від того, що оточує нас у повсякденному житті. Ружа, яку намалювали майстри петриківського розпису чи вишили на сорочці вишивальниці, зовсім не схожа на ту, яка росте під нашими вікнами. Чому це так? Тому, що ружу зображували майстри декоративно-прикладного мистецтва. Вони її роздивлялися, аналізували її форму та колір, робили замальовки, а потім стилізували квітку. Пригадаймо, що називається стилізацією. Стилізація — це процес узагальнення предмета за формою та кольором на основі добирання найвиразніших його рис. Стилізація має свої принципи, із якими ми зараз познайомимося.

Принципи стилізації

• Узагальнення форми в її межах.

• Узагальнення форми зі зміною обрису (окреслення предмета).

• Узагальнення форми і спрощення конструкції.

• Зміна характеру форми на більш декоративний.

• Перетворення об'ємної форми на площинну.

Тому стилізація природних форм є перетворенням живої форми на спрощену або ускладнену, відповідно до призначення.

Зі стилізованих і декоративних елементів можна створити візерунок. Візерунок — це вільна композиція декоративних мотивів. Візерунки, створені на основі використання стилізованих природних форм, завжди милують око.

Символіка українського орнаменту

OksanaOTM — Thu, 20 Nov 2014 12:25:32 GMT

Символ (від грецьк. sumbolon — знак, прикмета, ознака) — умовне позначення будь-якого предмета, поняття або явища, що використовується для збереження і передавання інформації.

Художній символ у декоративно-прикладному мистецтві використовується для збереження і передавання певної інформації, естетичних цінностей. Будь-який символ є образом, у якому завжди присутній певний зміст.

Символіка — сукупність символів, які використовує та чи інша група осіб, організація, громадське чи політичне об'єднання, держава та ін. Наприклад, державна символіка, олімпійська символіка, математична символіка, символіка звуків мовлення та ін. Символіка — це умовне вираження ідей, понять, почуттів.

Наприклад, великий Герб України та герб міста Львова, сучасна символіка козаків, символіка Свро-2012. Кожне зображення, яке ви бачите, має власне тлумачення.

Саме так і будь-яке зображення в українських орнаментах має своє символічне значення. Давайте з цим і познайомимося.

Ви вже знаєте про види декоративно-прикладного (декоративно-ужиткового) мистецтва України.

Чи звертали ви увагу, що ті самі зображення зустрічаються у вишивці та ткацтві, писанкарстві та різьбярстві? Які символи найчастіше зустрічаються в українських орнаментах?

Недарма кажуть: «Без верби й калини — нема України». Верба та калина — найулюбленіші рослини українського народу.

3 давніх-давен українці шанували вербу. Часто в українському краєвиді можна побачити її схиленою над самою річкою. Казали: «Де верба — там і вода». І зараз гілочки верби, освячені в останню неділю перед Великоднем — Вербну, вважаються магічними. Існував звичай, коли матері по черзі «били» освяченими гілочками своїх дітей, примовляючи: «Не я б'ю — верба б'є: // Будь великий, як верба, // А здоровий, як вода, // А багатий, як земля!» З верби здавна виготовляли національні музичні інструменти: кобзи, бандури, сопілки, а також меблі, ложки, човни. Тому й в орнаментах люди зображали вербові гілочки та цілі дерева (Дерево Життя).

Без калини також не можна уявити життя традиційної української родини. У сиву давнину калину пов'язували з народженням Усесвіту, з вогненною трійцею (Сонце, Місяць, зорі). Тому й свою назву вона бере від давньої назви Сонця — Коло. Оскільки ягоди калини червоного кольору, то стала вона символом крові й невмирущого роду. Через це дівочі сорочки, весільні рушники рясно прикрашені її пишними гронами. Кажуть, що в калині материна любов і мудрість: кущ — це сама мати; цвіт, ягідки — діти.

Дуб і калина — мотиви, які найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках, поєднуючи в собі символи сили та краси — сили надзвичайної, краси невмирущої. Дуб вважали священним деревом, він уособлював Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку та життя. Про це ми вже говорили, коли розглядали символи писанок і згадували про зображення дубового листя. Отже, у вишиванці із зображенням дубового листя хлопці й молоді чоловіки мають на собі чудодійний оберіг життєдайної сили свого роду.

Здавна на українських землях освячували мак, ним же обсівали людей та худобу, адже вірили: мак має чарівну силу, що здатна захистити від усілякого зла. Ця ніжна трепетна квітка несе пам'ять роду. Дівчата, у чиїй родині були загиблі, з любов'ю та сумом вишивали візерунки маку на сорочках, голови ж прикрашали віночками з семи маків, присягаючи цим зберегти та продовжити свій рід.

Сад-виноград — це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка ростить і плекає дерево їхнього роду.

Ми вже говорили, що у писанкарстві часто зустрічаються зображення тварин. І такі символи називаються зооморфні. У вишивках також є зооморфні (тваринні) орнаменти, на яких зображуються кінь, заєць, риба, жаба; птахи — півень, сова, голуб, зозуля; комахи — муха, метелик, павук, летючі жуки.

Солов'я та зозулю вишивають на дівочих рушниках. Цих пташок частіше розміщували на гілках калини, що є символом продовження роду.

Павичі — дуже важливі птахи, їх завжди зображують на весільних рушниках і часто над ними розташовують вінок або вінець. Пава — це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію життя, тому вона птах сімейного щастя.

Молодят символізують соколи, голуби й півні. Характерною рисою весільного рушника є розташування птахів голівками один до одного. Вони або тримають у дзьобах ягоди калини, або сидять у корінні дерева — символ нової родини.

Ластівка — цей птах завжди несе добрі звістки. Саме вона піклується про те, щоб людина не пропустила сприятливої пори для створення родини й зміцнення господарства.

Ось ми й познайомилися з деякими символами українського орнаменту.

Українські писанки

OksanaOTM — Mon, 10 Nov 2014 15:17:17 GMT

Писанка — яйце, декороване традиційними символами, які намальовані за допомогою воску й барвників.

Цей вид мистецтва поширений у багатьох народів світу. Із писанками і фарбованими яйцями (крашанками) пов'язано безліч легенд, повір'їв, переказів, звичаїв, традицій, обрядів, які виникли ще за язичеської доби, видозмінювалися, а з прийняттям християнства набули нової якості, пов'язаної з дійством освячення паски під час найголовнішого християнського свята — Великодня.

Щодо походження звичаю зафарбовувати у певний колір яйця на Великдень існує багато християнських легенд. Ось одна з них.

Після смерті Ісуса Христа сім іудеїв зібралися на бенкет. Поміж страв були смажена курка і зварені яйця. Під час бенкету один із іудеїв, згадавши про покараного, сказав, що Ісус воскресне на третій день. На це господар дому заперечив: «Якщо на столі курка оживе, а яйця почервоніють, тоді Він воскресне». І цієї миті яйця змінили свій колір, а курка ожила.

В уявленнях багатьох народів яйце втілювало джерело життя і всього Всесвіту. Давні перси, індіанці, візантійці, а також греки та римляни вважали, що Всесвіт виник з яйця. Давні індоіранські легенди також містять таке уявлення. Предки слов'ян називали розписані яєчка «красними». Червоне забарвлення яєць символізувало кров Христа і водночас Воскресіння. Вважали, що освяченим яйцем можна загасити пожежу; за його допомогою шукали худобу, що заблукала. З яйця вмивалися, ним водили по обличчю, щоб бути вродливим і рум'яним. Шкаралупу і крихти від розговіння змішували із зернами для посіву, ними ж посипали могили покійних родичів.

Також Великдень супроводжувався іграми з пасхальними яйцями. Ці ігри були однією з головних святкових розваг. У слов'ян наймасовішою грою було катання пасхальних яєць по землі з горбиків або зі спеціальних лотків. Суть гри полягала в тому, щоб скотити яйце з лотка й ударити ним одне з тих, що вже лежали внизу. Коли це вдавалося, людина забирала собі яйце з землі.

Якою ж має бути писанка, щоб набути магічної дії?

Писанки — це своєрідний мініатюрний живопис України, сповнений ритуального значення: величання споконвічного закону весняного пробудження Сонця і відродження природи. Символіка писанкарства дуже різноманітна. Кожен регіон України має свої улюблені символи та кольори.

Найчастіше на писанках зустрічаються геометричні символи: доріжки (символи вічності), дробинки (символи пошуків кращого життя), грабельки та ін.

Хрест та його різновиди — знаки у вигляді двох перехрещених ліній зі заламаними кінцями, які в народі отримали назви «тачковий хрест», «ламаний хрест» («чотириніг»), «свастя» («свастика»), «свар-га». Щодо останньої, то одразу спадає на думку ім'я верховного слов'янського бога неба Сварога.

А найулюбленішим мотивом є «безконечник», «кривулька», «зиґзаґ» (лінія, різна за формою та товщиною, яка не має кінця), що символізує повторення або вічність. Вважали, що цей символ є запорукою багатих жнив, утілює гармонію і рух, безмежність і безсмертя, є символом води, невмирущої природи та вічного життя. Цей орнамент зазвичай зображують як великі хвилі.

Поряд із геометричними символами прикрашають писанки солярні (космічні) символи. Вважали, що писанка, декорована ними, має чудодійну силу. Вона не лише милувала око, але й просила Сонце оберігати людей від хвороб, нещастя, злого ока. На писанках Сонце позначається знаками у вигляді кола, кола з крапками, кола з хрестом усередині, кола з променями, а також у вигляді шести-та восьмипроменевих розеток, зірок. До найдавніших форм зображення сонця належать «триніг», «тригвер», «тригверт», подібний до трьох променів, які виходять з однієї точки із закрученими в один бік баранячими рогами і які переходять в ідею триєдності найвищого божества.

Сонце, коло, зірки, інші солярні знаки — це символи світла й щедрості, досконалості, безперервного повторення відродження життя у природі.

Вічним джерелом натхнення для майстрів-писанкарів була й залишається чарівна природа рідної землі. На писанках у стилізованій формі зображують дерева і квіти, овочі й фрукти, зерна та навіть цілі рослини. Писанки, декоровані рослинними символами і застосовані у відповідних звичаях та обрядах, мали магічну силу: допомагали рослинам вчасно дозрівати і приносити багатий урожай. Одним з найулюбленіших рослинних символів є Дерево Життя.

За допомогою писанок з рослинним орнаментом намагалися закликати добрий урожай. Даруючи писанки з китицями винограду рідним та знайомим, бажали міцного здоров'я та довголіття. Символом у формі дубового листка відтворювали Перуна та його уособлення в дубовому дереві. Дуб — це символ сили, захисту, довголіття, чоловічої мужності, праведності.

Надзвичайно цікавими та красивими є писанки із зображеннями тварин. Найстарішим тваринним символом є птахи. Як провісники весни, вони символізують відновлення життя й природи. Птахи — істоти, що можуть найвище злетіти й наблизитися до світу богів. У християнстві птиці символізують чесноти святих та їх вознесіння до Бога.

Але не тільки символи мали певне значення. Велику увагу приділяли також кольору. Фарби для писанок виробляли з природних барвників (здебільшого з рослин і насіння). Збирали барвники заздалегідь (улітку та восени), освячували в церквах і мали напоготові напередодні Великодня. Так, червоний колір символізуе радість життя, любов, а для молодих — надію на одруження. Фарбу червоного кольору або робили вдома з рогу оленя, або купували привезену (з червоного або сандалового дерева). Жовтий колір присвячений Сонцю, Місяцю, зорям, а в господарстві символізує тепло, урожай, приріст покоління. Таку фарбу отримували з гілочок чи кори дикої яблуні. Зелений колір символізує весну, воскресіння природи, багатство рослинного і тваринного світу; його отримували з пролісків, насіння чорного соняшника, барвінкового листя. Блакитний колір — це небо, вода, повітря, простір. Його магічне значення — здоров'я. Коричневий (бронзовий) колір отримували з бруньок вільхи, ліщини, кори дуба, листя кінського капітана. Такий колір символізує врожайність землі, її щедрість до людини. Чорний колір готували з чорнильних горішків дуба, листків чорноклена — це уособлення надр рідної землі, бурі й негоди. Природні фарби не дуже тривкі, тому з часом вицвітають. Сьогодні наші матусі та бабусі найчастіше використовують фарби, які купують у магазинах.

Українська писанка разом із нашими земляками помандрувала в далекі світи. Наразі чимало американців, австралійців, канадців сприймають її як свою рідну й не уявляють Великоднього свята без писанки. Більше того, канадці спорудили їй пам'ятник: поблизу міста Калгарі красується різнокольоровими трикутниками 10-метрова українська писанка.

У м. Коломия (Івано-Франківська обл.) є цікавий музей, присвячений писанкам. Його унікальна колекція ознайомлює з писанками різних регіонів України та українських діаспор у всьому світі.

Види декоративно-прикладного мистецтва

OksanaOTM — Fri, 24 Oct 2014 12:13:31 GMT

Декоративно-прикладне (декоративно-ужиткове) мистецтво — це галузь декоративного мистецтва, що відповідає за створення художніх виробів, що мають практичне застосування, а також художнє обробляння (оздоблення) побутових предметів (меблі, тканин, знарядь праці, одягу, посуду, прикрас, іграшок і т. ін.).

Твори декоративно-прикладного (декоративно-ужиткового) мистецтва є частиною оточуючого людину предметного середовища; мають не лише функціональне, а й естетичне навантаження; пов'язані з архітектурно-просторовим середовищем, і їх почасти створюють саме як складову єдиного ансамблю (в інтер'єрі, екстер'єрі, ландшафтних композиціях).

Види декоративно-прикладного (декоративно-ужиткового) мистецтва невичерпні: різьблення деревини та обробляння метала; вишивка й розпис тканини; плетіння з соломки чи лози; вироби з кістки, каменю, скла, глини; обробляння дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння; виготовлення іграшок та багато іншого.

Декоративно-прикладне мистецтво завжди відбиває національні особливості: в оздобленні різних предметів побуту відображено життєвий уклад, історію, культуру і навіть економіку народу.

Коли йдеться про українське декоративно-прикладне (декоративно-ужиткове) мистецтво, то найчастіше згадують роботи народних майстрів — соковиту майоліку Опішні й косівську кераміку, яскраві килими Гуцульщини, барвисті розписи Петриківки, мерехтливі килими Решетилівки, полтавську вишивку і багато інших унікальних речей.

Вишивка — поширений вид декоративно-ужиткового мистецтва, у якому візерунок або будь-яке інше зображення виконують у ручний чи машинний спосіб на тканині.

Мистецтво вишивання має багатовікову (від часів зародження первісної культури) та багатонаціональну історію (від Вавилону, країн Далекого та арабського Сходу через середньовічну Європу та Київську Русь — до сучасності).

Потяг до краси в усі часи відбивався в неповторних барвистих візерунках та орнаментах народних вишивок. Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовували кожну слушну нагоду: досвітки та вечорниці, на які збиралися дівчата. Готуючись до заміжжя, кожна дівчина зазвичай робила багато різних вишиванок. Поганою нареченою вважали ту дівчину, яка не опанувала майстерність вишивки змалку.

Килимарство. На сході дім починається там, де лежить килим, навіть якщо навколо обпалена пустеля або суворі гори. Найдавніший килим із зображеннями оленів, грифів та коней, що дійшов до нас крізь століття, був зітканий понад 2000 років тому. Сьогодні цей шедевр прикрашає колекцію Ермітажу (Санкт-Петербург, Росія). Це дійсно «шедевр віків», адже килимарство — дуже давнє мистецтво, що бере свій початок з Давнього Сходу. Кожному традиційному килиму відповідає певний орнамент та кольорова гама.

Решетилівська майстерня художніх промислів є одним з найстаріших підприємств народних художніх промислів України, яка продовжує традиції заснованої 1905 року Полтавським губернаторським земством зразково-показової ткацької майстерні. Тут виготовляють унікальні килими-гобелени ручної роботи. Але поміж виробів цієї майстерні можна також побачити знамениті полтавсько-решетилівські рушники, скатертини, покривала, доріжки, серветки, національні жіночі й чоловічі сорочки з витонченою ручною вишивкою і т. ін. Усі ці речі роблять наш дім і побут привабливішими.

Майстерність килимарниць, творча праця художників та технічні можливості дають змогу відтворити та урізноманітити орнаментальні форми, багатофігурні композиції, портретні зображення і т. ін. Килими-гобелени, виготовлені решетилівською майстернею художніх промислів, можна побачити в інтер'єрах багатьох громадських споруд, посольств України, за кордоном та у приватних колекціях.

Розпис тканини — дуже давнє мистецтво, що прийшло в Європу з Індонезії. Найбільш ранні свідоцтва про фарбування тканин належать ще до І століття нашої ери. Найпоширенішим це мистецтво було в Китаї та Японії.

На початку 20-х років XX століття виник інтерес до Сходу, його культури, що сприяло зацікавленості широкого загалу розписом тканин. Екзотичні мотиви, загадкові орнаменти, цікаві колористичні рішення, етнічний колорит — усе це привертало увагу професійних художників.

Згодом інтерес до ручного розпису тканини зійшов нанівець, і лише в 50-ті роки XX століття були створені маленькі артілі, де майстрині вручну розписували прапори, хустки, шарфи та інші вироби за ескізами професійних художників. У 70-ті роки того ж століття використання техніки «ломанка (кракле)», що прийшла до України з Прибалтики (Юозас Бальчиконіс використав «ло-манку», розписуючи льон і бавовну), знову привернуло увагу прихильників до цього виду мистецтва.

Гончарство — традиційне виробництво глиняного посуду, а також інших глиняних виробів (кахлів, іграшок, скульптур). Сьогодні найстарішими гончарними виробами є глиняні ємності, що були виготовлені 13 тисяч років тому (знайдені на острові Хонсю в Японії). Кераміка, фарфор і звичайний глиняний посуд — це продукція майстрів гончарної справи. Найпростіший посуд зазвичай виробляли з глини і після цього обпалювали. Під час правління династії Тенг у Китаї (906—618 роки до нашої ери) почали виробляти посуд з особливої білої глини, яку змішували з певними домішками. Цей посуд назвали фарфором. Це дуже цікавий матеріал, адже він може пропускати світло.

Гончарі Давнього Єгипту, Персії, Месопотамії виготовляли чудовий глиняний посуд. Для прикрашання посуду давні єгиптяни використовували кольорову глазур, а перси барвисто розписували свій посуд ще в IV столітті до нашої ери. Але саме китайці створювали найгарніші твори гончарного мистецтва.

Україна багата на поклади найкращих глин різноманітних кольорів — від білої та кремової до коричневої та темно-сірої. Саме це сприяло розвитку великого керамічного промислу на нашій території ще в найдавніші часи. Особливе історичне значення для української кераміки та гончарства має трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500—2000 роки до нашої ери), її орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиційного рішення суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки. Від VII століття нашої ери починається слов'янська доба у розвитку української кераміки. Уже за княжої доби (X—XIII століття) керамічне виробництво стало мистецько довершеним і перетворилося на справжній промисел, який милує око своїми творами і в наш час. Окрім посуду з витончено простою орнаментикою виготовляють також ліплені фігурки людей і тварин, предмети релігійного вжитку.

Обробляння деревини. Складно з'ясувати час виготовлення перших дерев'яних виробів чи культових споруд (ідолів чи стилізованих зображень тварин). Багато з таких виробів було талісманами, оберегами, у які вірили та яким поклонялися. В Японії та Китаї різьблені дерев'яні елементи здавна використовували для прикрашання храмів і приватного житла. Мусульманські країни Північної Африки мають значну кількість видів архітектурного різьблення деревини. В Європі різьблення широко використовували у Скандинавії (до нас дійшли зразки X—XI століття), Англії, Італії, Німеччині та інших країнах.

Різьблені дерев'яні вироби мають неабиякий попит у хатньому побуті — від дерев'яного зодчества до меблів, внутрішнього та зовнішнього оздоблення оселі. Слід також згадати билинні човни з обов'язковим зображенням на їх носі голови міфологічного птаха чи дракона (або цілої статуї, найчастіше жіночої): талісманів для моряків під час важких та небезпечних походів.

Різьблення як художня форма має власні види роботи з деревиною — від декоративного рельєфу до фігур на повний зріст.

Світ різьблення з його напрямками, стилями й технікою виконання — дуже цікавий. Теми та сюжети для своїх робіт різьбяр плекає зі спостережень за природою, багатство образів якої невичерпні.

Народна іграшка. Культура іграшки — важливий елемент загальної культури нації. Народну іграшку в усі часи створювали турботливі руки майстрів, вона завжди була не тільки предметом гри, а й оберегом для дитини. Ще в прадавні часи мисливці не тільки малювали на стінах печер сюжети майбутнього полювання, а й розігрували сцени з нього з виліпленими з глини фігурками людей та тварин. Ці фігурки й стали першими ляльками людства.

Були часи, коли лялька рятувала життя людини, замінивши її в обрядах жертвопринесення різним богам. У кожної такої ляльки було своє ім'я — Морена, Купало, Ярило і т. ін.

Ляльок робили з підручних матеріалів — із соломи, глини, дерева, очерету, з початків кукурудзи, гілля дерев, тканини. Ще в Давньому Єгипті були ляльки, виготовлені з дерева та тканини. Із Давнього Китаю до нас дійшли глиняні ляльки, а в античну епоху створювали ляльок-маріонеток зі слонової кістки. Лялька Афін була досить примітивною і вирізаною з деревини.

Але йшов час, і з розвитком цивілізації розвивалося й виробництво ляльок. У дітей феодалів та буржуазії ляльки відрізнялися неабиякою розкішшю: їх було вдягнуто у дорогі сукні, а їхні домівки прикрашено різьбленими меблями. Деякі ляльки зберігалися як фамільні коштовності.

Кожен край багатий на свої іграшкові традиції. Народна іграшка має не лише екологічну, а й духовну чистоту та привабливість.

В Україні діти полюбляли гратися іграшками, виконаними з дерева, глини, сиру та тіста, а дівчаткам дуже подобалися ляльки-мотанки.

Ляльок-берегинь виконували з тканини. Цікавим є те, що таким лялькам не зображували облич. Це пов'язано з тим, що лялька в минулому виконувала роль обрядового, навіть магічного предмета. Така «безлика лялька» була оберегом. Відсутність обличчя була ознакою того, що лялька — нежива, тому недоступна для вселення злих духів.

Зараз у Києві існує Музей іграшки, де можна подивитися на іграшки, навіть потримати їх у руках та дізнатися про історію кожної з них.

Отже, можемо зробити висновок: сучасне декоративно-прикладне (декоративно-ужиткове) мистецтво України — яскравий приклад взаємозв'язку народного та професійного мистецтва.

Що таке скульптура. Види скульптури

OksanaOTM — Sun, 19 Oct 2014 07:09:09 GMT

Назва цього виду мистецтва виникла від латинського слова sculpo — вирізаю; часто скульптуру називають також пластикою (грецьк. plaste — ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва свідчать про існування різних технік створення скульптурних образів. Скульптура — це тривимірне зображення, що має реальні форми, які розміщені у реальному просторі. Видатним українським скульптором XVIII століття був галичанин Іван Георг Пінзель. Проаналізуймо його роботи. Розрізняють два основних види скульптури — круглу та рельєф. Кругла скульптура вільно розміщується у просторі, а рельєф розташовується на пло щині, яка й слугує їй фоном.

До творів круглої скульптури належать статуї (фігури на повний зріст), скульптурні групи (декілька фігур, що створюють єдину композицію), статуетки (фігури, що значно менші ніж оригінал за розміром), торси (зображення тулуба людини), погруддя (погрудне зображення людини) та ін.

Рельєф також може бути досить різноманітним. За своїм призначенням і положенням (на стіні чи стелі) рельєф буває фризовим (якщо розміщується у вигляді смуги — фризу), у вигляді плафону або фронтальної композиції. Ще рельєф розрізняють за висотою та глибиною зображення. Низький рельєф має назву барельєф, високий — горельєф.

Монументальна скульптура дуже велика за розмірами та втілює значні ідеї. Вона завжди закріплена на одному місці. Приклади цієї скульптури: пам'ятники видатним діячам, героям, меморіальна скульптура. Пам'ятники — найпоширеніший вид монументальної скульптури, скульптурне зображення однієї людини або групи людей. Пам'ятники створюють із міцних матеріалів: бронзи, граніту, мармуру, бетону, сталі.

Скульптуру, яку використовують для прикрашання, називають декоративно-монументальною. Вона містить усі види оздоблення архітектурних споруд і комплексів (атланти, каріатиди, фризи; фронтонна, фонтанна, садово-паркова скульптура). Декоративно-монументальна скульптура не тільки прикрашає, а й розвиває та поглиблює задум зодчого.

Інший вид скульптури використовують для виставок та прикрашання інтер'єрів. Порівняно з попередніми видами, ця скульптура не занадто велика, її розглядають з невеликої відстані. Виконують таку скульптуру на спеціальному станку (це дерев'яний триніг із підставкою, яка обертається; під час роботи скульптор обертає її для того, щоб обробити всі частини майбутнього твору), звідси її назва — станкова скульптура. Найвідоміші види станкової скульптури — статуя, портрет, анімалістка (зображення тварин).

Інтер'єри кімнат також прикрашають маленькими скульптурками, що належать до дрібної пластики. Матеріали для цього виду скульптури — кістка, фарфор, фаянс, срібло, цінні породи каменю, скло, усі види кераміки.

З чого складається книга

OksanaOTM — Thu, 09 Oct 2014 12:04:36 GMT

На світанку писемності людина використовувала для письма те, що мала попідруч: камінь, дерево або глиняні плитки.

Книга (від церковнослов. лист, грамота) — видання, що складається зі зшитого й обрізного з трьох боків книжкового блоку, який спеціально обробляють, із палітурною кришкою, у яку вставляється цей книжковий блок, і форзаца, що скріплює блок із палітурною кришкою.

Учитель розповідає про історичні витоки створення книг, особливості та етапи розвитку книгодрукування, головні засоби виразності книги, специфіку роботи художників-ілюстраторів над книгою.

Найважливішою подією в історії книги стало винайдення книгодрукування в Європі у XV столітті, що стало можливим після винаходу Йоганном Ґутенбер-ґом пристрою для виливання металевого шрифту в матрицях. Форма складається з металевих літер, відбитки з яких отримували за допомогою ручного друкарського верстата (преса). З початком книгодрукування книги почали випускати, на превеликий жаль, у спрощеному оформленні. Для обкладинки почали застосовувати картон, який обклеювали шкірою, а згодом — тканиною і папером; виникли великі майстерні з виготовлення книг. З чого ж складається сучасна книга? Кожна книга зібрана з трьох основних частин, що мають відповідне призначення.

Під час розповіді вчителя та переглядання наочності учні занотовують визначення до словничків.

Книжковий блок складається з віддрукованих паперових аркушів, що складені в зошити.

Обкладинка — важлива складова книги, що є покриттям книжкового блоку, виготовлена з паперу, відмінного від того, на якому друкують сторінки книги. Обкладинка має виконувати скріплювальну, захисну, художню, інформаційну функції.

Палітурна кришка оберігає книгу від пошкоджень і є елементом художнього оформлення. Захищає палітурку від пошкоджень і забруднень також суперобкладинка (кришка з паперу чи прозорої плівки, що кріпиться на палітурній кришці завдяки клапанам).

Розглянемо решту частин книги докладніше.

Форзац (нім. Vorsatz) — однозгинний аркуш паперу, скріплений із першим й останнім зошитами блоку та призначений для з'єднання блоку з палітуркою.

Фронтиспис (франц. frontispisi) — ілюстрація, розташована перед титульним аркушем книги на лівій сторінці.

Титульний аркуш, титул (лат. titulus — напис, заголовок) — одна з перших сторінок книги, що передує тексту твору.

Шмуцтитул (від нім. Schmutztitel, де Schmutz — брудний і Titel — заголовок) — окрема сторінка, де вміщено заголовок частини, розділу чи глави книги, а інколи — окремих творів, що складають збірку.

Заставка — невелика орнаментальна або образотворча (інколи сюжетна) композиція (завширшки як набірна смуга), що виділяє та прикрашає початок певного розділу як рукописної, так і друкованої книги.

Буквиця — збільшена заголовна літера розділу тексту.

Ілюстрація — зображення, що супроводжує текст літературного твору з метою полегшення для читача візуалізації змісту. До винаходу книгодрукування рукописні книги художники ілюстрували вручну.

Кінцівка — графічна прикраса, завершальний компонент літературного твору або його частини.